Не про кожен парк відомо жителям міста, адже деякі заховані у найпотаємніших місцях. Одним з таких виявився Меморіальний парк Джеймса Г. Каскі, також відомий як Біоставок. Однак кожен, хто відвідає цю місцевість, безсумнівно захоче повернутись. Далі на philadelphia.name.
Засновано у XIX столітті
Перші згадки про сучасний парк Каскі прийшли з кінця XIX століття. Однак він не був запланований як прогулянкова зона. Його творцями стали доктор Ротрок та його колега Джон Макфарлейн, які на той момент працювали на кафедрі ботаніки в Університеті Пенсильванії. Першочергово чоловіки хотіли створити ботанічний сад, який, все ж таки, відкрився у 1897 році.
Спершу ідея спала на думку доктора Ротрока. Він тоді був завідувачем кафедри ботаніки, і неймовірно сильно зацікавився у створенні того, що згодом може стати допомогою у навчанні молодого покоління науковців. Але без підтримки Ротрок не зміг би втілити свій план у життя. У той час йому на допомогу прийшов Джон Макфарлейн, який остаточно зміг переконати біологічний факультет у цінності ідеї його колеги. Чоловік надав аргументи на користь особливих переваг, які можна буде отримати від рекультивації пустиря, що тоді оточував департамент.
Маленька територія, що здивувала кожного
Зазвичай кількість землі для створення будь-якого ботанічного саду повинна бути досить великою. Але у випадку докторів, розмір територія становила нікчемні 5 акрів. Вважалось, що цієї кількості буде замало, й у представників університету нічого не вийде, але все сталось точно навпаки. Професор Макфарлейн взявся за роботу з неймовірним захватом, і йому вдалось перетворити пустирі та долини з піску й гравію на сад. Територія задовольнила не лише ботанічні дослідницькі потреби членів кафедри, на що сподівались творці, а й стала витонченим доповненням до університетського ландшафту.
Новостворений сад виявився унікальним за багатьма аспектами. Найголовнішою його відмінністю став розмір, адже він був набагато меншим за середній ботанічний сад. І не менш важливим було те, що територія для забудови знаходилась на пустирі у південній частині кампусу Пенсильванії, що робило його цінним для всього навчального закладу та студентів.
Наповнення саду
Засновники вижали з території все можливе для вирощування рослин. У перші роки свого існування ботанічний сад складався з розгалуженої системи, у яку входило шістдесят вісім довгих грядок для трав’янистих рослин. Також не обійшлось без теплиць, яких було дві штуки. Така ж кількість ставків призначених для водних рослин. На території розташували альпінарії, болотний сад та сад ірисів. Пізніше кількість теплиць була збільшена з двох до восьми, а також додані розсадники.
Кожна оранжерея використовувалась дуже інтенсивно. І відвідували їх не лише студенти, а й викладачі. У оранжереях можна було побачити різноманітну колекцію рослин: кактуси, хижі рослини, папороті, пальми, ріпсаліси, орхідеї тощо. Кількість флори була неймовірно великою, адже перелічений список — це лише невелика частина.
Гордість професора Макфарлейна та критика
Кожен, хто створив щось неймовірно гарне та незвичайне, пишається своїм дітищем. Такою ж людиною був і професор Макфарлейн. Він відчував безмежну гордість за сад, до створення якого він доклав своїх сил. У 1899 році він був його директором і вирішив опублікувати невелику брошуру території, яка мала назву “Коротка історія саду” (“A short story of the garden”). Він її підготував для Жіночого допоміжного комітету ботанічного товариства Пенсильванії.
Копія створеної професором брошури існує навіть у сучасні часи. Вона дає можливість зрозуміти загальну складність та красу саду, який створювався й доглядався зі всією душею. Також на буклеті можна побачити безліч фотографій, які збереглись для сучасного покоління. Особливу увагу до буклета привертає згадка про те, що Пенсильванський університет став одним з перших, хто віддав особливу перевагу практичному навчанню. Завдяки цьому студенти змогли спостерігати за активністю рослин у ботанічному саду, а не по фотографіях підручників. Також на сторінках буклета автор зазначає, що територія стала цінною не лише для університетського навчання, а й для наукових досліджень. Такий підхід до справи дозволив здійснити кілька цінних публікацій, і все завдяки саду який розташувався на 5 акрах землі.
Але у суспільстві у будь-якому випадку знайдуться люди, які не будуть задоволені неймовірною роботою іншої особистості. Така ж доля очікувала і Макфарлейна, адже він зазнав багато критики, через розміри ботанічного саду. “Знавці” вважали, що територія у 5 акрів не може бути такою ж корисною, як і великі сади. Однак це висловлювання не повпливало на судження професора. На противагу думки суспільства він вказував на компактні ботанічні сади Європи, які показували кращі наукові результати, на відміну від великих.
Подальша доля саду
Основний задум створення ботанічного саду полягав у використанні його виключно для наукової діяльності. Але попри це, місце стало популярним для щоденного відвідування. Територія нерідко використовувалась для університетських заходів. Також він декілька разів на рік ставав місцем проведення подій просто неба. Така практика залишилась актуальною й у XXI столітті.
До 1898 року ботанічний сад мав будиночок садівника та лабораторію. Також на території можна було побачити два ставки. Один був призначений для загальних водних процедур, а другий залишили виключно для вирощування лотосів.
Іноді територія саду ставала більшою випадково. Певний період часу вулиця Пайн-стріт була закрита, і такий збіг обставин призвів до того, що вона перетворилась на прогулянкову алею, яка обсаджена деревами та квітучими рослинами. Подальшим розвитком території зайнявся Макфарлейн. Він засадив алею меморіальними деревами й кожне присвятив видатним людям, які були пов’язані з університетом. Назву територія отримала Алея Гамільтона, на честь Вільяма Гамільтона, який був першим власником землі.
Ботанічний сад зазнає значних змін та сучасна назва
На жаль, сад не довго залишався таким, як у дні свого заснування. Між 1904-1910 роками територія була зменшена до 3 акрів. Все це відбулось через будівництво Медичної та Зоологічної лабораторій. А навесні 1936 року територію з віковими деревами було знесено, щоб побудувати там 38-му вулицю, також відому як Університетське авеню. Такі зміни фактично зруйнували зв’язок між лісом і садом. Це призвело до створення схеми руху, яка знищила сільську природу.
У середині 1980-х років оранжереї знесли, адже потрібно було звільнити територію для іншої будівлі. Такої ж долі зазнав і ботанічний корпус. Але пізніше були, все ж таки, зведені нові оранжереї, однак зробили їх всього дві.
У 2000 році Річард та Жанна Каскі, вирішили пожертвувати кошти на відновлення ставка в саду. Адже через недоглянутість, його вигляд та стан лише погіршувався. З роками ставок замулився настільки, що почав виходити з берегів. Звичайно, місцеві черепахи, раки, качки та золоті рибки не скаржились на зміну їх місця проживання, але території не вистачало зеленої зони. І завдяки пожертвам родини Каскі, ставок поглибили, вирівняли та облаштували його межі. По краях було додано водоспад і водяні стіни. Пізніше парк отримав свою назву саме на честь цієї родини, яка попіклувалась про стан території та надала йому друге життя.
За десятиліття парк не став досить популярним для щоденного відвідування, а деякі навіть не знають про нього. Але з цією територією варто ознайомитись, хоча б один раз.