У Філадельфії свого часу була споруда, яка забезпечувала містян питною водою. Історична будівля тоді виконувала дуже важливу функцію для життєдіяльності всього регіону уздовж берегів річки Скулкілл. Проте внаслідок індустріалізації, водопровід втратив свою значущість. Більше цікавих фактів про перший водопровідний завод у Пенсільванії та одного із найстаріших в Америці — читайте далі на philadelphia.name.
Передісторія, заснування та становлення заводу
На початку дев’ятнадцятого сторіччя у Філадельфії зіткнулися зі страшною епідемією жовтої лихоманки, внаслідок якої загинуло більше тисячі містян. Серед основних причин загострення хвороби тоді була брудна вода. Тутешня влада взялася розв’язати це питання — вони шукали джерела чистої води й навіть побудували дві парові машини, які постачали річкову воду зі Скулкілла до Філадельфії.
“Протозавод” розташовувався на території Центральної площі у місті, де пізніше буде споруджена Ратуша. Конструкція працювала за наступною схемою: парові двигуни перекачують прісну воду з річки в тунель вздовж прибережної вулиці до помпової станції, звідки вона розподіляється по трубах із бурових колод у нашому топоніму.
Проте пізніше тутешні інженери помітили, що через безупинну експлуатацію — на споруді часто траплявся злам техніки. З плином часу населення міста збільшилось, будувались нові об’єкти, які потребували більше водопостачання. З усім цим крихітна територія з двома ледь активними паровими двигунами не могла впоратись, містяни вимагали від влади швидкої реакції.
У 1811 році за сприянням юного винахідника Фредеріка Граффа — вдалося модернізувати водогін. Він розташовувався неподалік від Філадельфії біля річки Скулкілл.
Знання фізики та географії допомогли інженерам розв’язати питання з постачанням води до вуличних труб. Оскільки резервуари, які наповнювалися водою з річки, знаходились на пагорбах міста, тому все інше вже робила гравітація.
Завод Граффа обійшовся платникам податків у тридцять одну тисячу доларів, однак без нього по всій Філадельфії не було б води. Також відомо про понад три тисячі кубів деревини, яке треба було зрубати на території майбутнього заводу, чимало витрат пішли на це.
Проте найбільше нововведення талановитого інженера вважається — будівництво водозливної греблі. Чоловік вирішив замінити далеко не дешеву парову систему на природну, щоб водяна енергія сама приводила в дію помпа. І це не лише зекономило місцевій владі кошти, а своєю чергою принесло додаткові фінанси.
Після завершення реконструкції водяного заводу, дамба стала найдовшою в Північній Америці. Її загальна довжина сягала дві тисячі вісім футів.
У 1815 році підприємство постачало питною водою шістдесят три будинки у Філадельфії.
У 1854 році відбулось об’єднання Філадельфії з низкою сусідніх районів, внаслідок цього колишня водяна будівля потребувала нової перебудови. У 1857 році об’єм води збільшується завдяки спорудженню нової гідравлічної турбіни.
Як територія заводу перетворилась у парк?
За заслуги перед містом Фредеріка Граффа молодшого зробили головним інженером міського департаменту водних ресурсів Філадельфії. Таку посаду чоловік отримав не лише завдяки прогресивній споруді та забезпеченню водою населений пункт, а ще внаслідок доброустрою прилеглої території.
Поряд із водопровідним заводом був кам’яний кар’єр та місце зберігання дров’яних парових двигунів, але потім перетворилося на Південний сад. Там побудували маленький пірс, де місцеві жителі могли покататися на човнах. А також споруджено пішохідний міст, який вів через всю території водної конструкції. Відвідувачі парку могли насолодитися гуркотом води, що переливається через колеса, а потім піднятися до невеликого павільйону на пагорби річки Скулкілл.
У 1859 році на пагорбі дамби було побудовано оновлену споруду для розміщення трьох нових турбін, які остаточно встановили лише у 1872 році. Дах останніх, до речі, також став терасою, з якої відвідувачі могли дивитися на річку.
Кінець історії водяного заводу
Філадельфія з часом все більше розширювалось — будувались нові підприємства, зазвичай індустріальні, через що постійно страждала річка. Як наслідок, у кінці дев’ятнадцятого сторіччя чимало місцевих жителів почали хворіти на низку бактеріологічних хвороб.
Надалі перевагу все ж віддали індустріалізації — водопровідні споруди було виведено з експлуатації, а водойми перетворили на “міський акваріум”.
У 1962 році місцева влада на території водяного заводу встановила новий громадський басейн, який пізніше буде затоплений ураганом Агнес. Лише у другій половині двадцятого сторіччя про водяну споруду згадали — Юніорська ліга розпочала збір коштів, необхідних для відновлення водопроводу.
Того року ліга виділила місту двадцять чотири тисячі доларів на захист будівель від негоди. Пізніше американські чиновники підтримали клопотання місцевої громадської організації, міністр внутрішніх справ дав території водопровідного заводу статус історичної пам’ятки Сполучених Штатів Америки. Все це сприяло тому, що, хоча б у вигляді природної зони, але вдалося все ж, зберегти історичну спадщину населеного пункту.
В сучасний період це місце внесено та досі є у Національному історичному реєстрі, містить основні та історичні експонати. Водночас міська вода надходить із трьох водопомпових станцій, які використовують повільні піщані фільтри для очищення річкової води. Ці заводи підпорядковуються Філадельфійському водному департаменту. Останні займаються розв’язанням усіх питань, що стосується обслуговування труби та іншої інфраструктури, яка гарантує для понад одного мільйона жителів міста та прилеглих передмість чисту воду.
